? Панове! Якби я навіть був не гостем у вашому краю, а родимцем, то й тоді з приязні до вас я вчинив би все, що міг, вам на догоду. Я зобов'язаний здатися на ваше прохання, тим більше, що кривда сталася власне вам, а не мені: ся дівчина родом не з Кремони і не з Павії, як дехто, може, думає, а таки з самої Фаенци, хоч ні я, ні товариш мій покійний, що мені її припоручив, так і не дізнались, чия вона дочка. Тим я охоче вволю вашу волю.

Почувши статечні люди, що дівчина родом із Фаенци, вельми тому здивувались і, подякувавши Джакомінові за його великодушність, почали питати, яким чином вона потрапила йому до рук і звідки він знає, що вона фаентинка. На те одказав Джакоміно:

? Гвідотто з Кремони, давній мій друг і товариш, розповів мені перед смертю, що коли Фаенцу здобули й сплюндрували війська імператора Фрідеріка ^{183} , заскочив він із товариством своїм до одного дому, де було повно всякого добра, а з мешканців нікого не лишилось, крім двохлітньої, може, дівчинки, котра, як побачила його на сходах, сказала на нього: тато. Жаль йому стало дитини, і він узяв її з собою в Фано разом з усім тим добром, що було в покинутому домі; на смертельній постелі бувши, він лишив свою приймачку на мене і заповів видати її заміж, як виросте, давши за нею в посаг усе його майно. Дівчина вже й справді на порі стала, та поки що добрих людей не траплялось; а треба таки її одружити, щоб знов коли такої халепи, як учора, не склалося.

Серед присутніх був випадком такий собі Гвільєльміно з містечка Медічіна ^{184} , який воював колись разом із Гвідоттом в імператорських військах і добре знав, чий дім облущив тоді Гвідотто; побачивши тут господаря, він обізвався до нього:

? Чуєш, Бернабуччо, що каже Джакоміно?

? Авжеж, ? одказав той, ? я й сам про те он як думаю, бо не забув, що під ту завірюху втратив я донечку таких саме літ, як говорить Джакоміно.

? Отож вона, мабуть, і є, ? промовив Гвільєльміно, ? бо я чув колись, як Гвідотто розповідав, який дім він ограбував, і так його змалював словами, що се достеменно був твій. Пригадай, чи не було в дитини твоєї якоїсь прикмети, щоб розпізнати її непохибно.

Бернабуччо і справді пригадав собі, що в його дівчини був над лівим вушком хрещатий шрамик, що лишився по розрізаному чирякові якраз перед тими подіями; не довго думаючи, він приступив до Джакоміна і попрохав його, щоб показав йому ту дівчину. Джакоміно охоче повів його до свого дому і велів дівчині вийти до гостя. Як побачив її Бернабуччо, то зразу його вдарило, як вона на матір свою схожа, що й досі ще красунею лишилась; тим іще не задовольнившись, попрохав він у Джакоміна дозволу одгорнути їй волосся над лівим вухом. Джакоміно йому не суперечив; тоді Бернабуччо підійшов до засоромленої дівчини, одгорнув правою рукою волосся і справді побачив там хрещик. Остаточно переконавшися, що то його дочка, аж заплакав потиху з радощів і пригорнув її до себе, хоч вона, збентежившись, і пручалася.

? Так, брате, ? сказав він Джакомінові, ? се моя дитина! Мій дім розграбував тоді Гвідотто; моя дружина, а її мати, покинула там малу з смертельного переляку, а що того ж дня спалено інший наш будинок, то ми досі думали, що вона в ньому згоріла.

Як почула те дівчина й подивилась пильніше на сього старого, поважного чоловіка, повірила йому; щось ніби торкнуло її за серце, вона вже не пручалася в його обіймах, а плакала розчулено разом з ним. Бернабуччо зараз же послав по свою жінку та інших родичок, по братів і сестер дівчини, показав її всім і розказав, як було діло. Багато було там радісних обіймів і привітань, а послі Бернабуччо, з повною згодою Джакоміна, повів її до свого дому.

Коли дізнався про те начальник міський, чоловік розумний і людяний, він вирішив пустити в непам'ять вину Джанноле, ? адже юнак був сином Бернабучча і, як виявилось, рідним братом тої дівчини. Порадившись полюбовно з Бернабуччом і Джакоміном, він помирив їх з обома юнаками, а тих двох між собою, а потім, на превелику радість усім родичам, одружив Мінгіна з тою дівчиною, що її звали Агнеса, а також випустив на свободу Крівелла та всіх інших, що попались за ту бійку. Врадуваний без міри Мінгіно справив гучне та бучне весілля і, привівши Агнесу до свого дому, жив із нею багато років у мирі й злагоді.

Оповідка шоста

Як скінчилася Неїфілина оповідка, що дуже всім дамам до смаку припала, королева веліла Пампінеї розказати щось своє; та, підвівши ясне чоло, заговорила не гаючись:

? Незмірно велика, милії мої подруги, сила любові, що підіймає закоханих на многотрудні подвиги, що додає їм духу переносити неймовірні муки й випробування; у тому ви могли переконатись, слухаючи сьогоднішніх і колишніх історій, та хочу я вам новий іще подати доказ, оповівши про пригоди одного закоханого юнака.

На острові Іскії, що поблизу Неаполя, жила колись одна гарна дівчина веселої вдачі. Звали її Рестітута ^{185} , і була вона дочкою тамтешнього шляхтича на ймення Мартіно Болгаро ^{186} . У ту дівчину був закоханий без краю один юнак із сусіднього острова Прочіди, на ім'я Джанні, та й вона теж його любила. Не лише вдень прибував він, було, з Прочіди на Іскію, щоб кохану свою побачити, а інший раз то і вночі, не знайшовши човна, уплинь з одного острова до другого припливав, щоб тільки на мури її дому поглянути.

Отак любилися вони собі здалеку, аж сталося, що одного літнього дня дівчина гуляла сама-самісінька на березі морському, йдучи помалу од скелі до скелі й одриваючи ножем мушлі од каміння, та й дійшла непомітно до затоки, скритої за урвищем, де на той час спочивало в холодочку біля чистого джерела кілька сицилійців, що верталися фрегатом із Неаполя. Побачивши молоду й хорошу дівчину, яка ще не встигла їх помітити, вони врадили спільно схопити її та й повезти з собою; як же надумали, так і зробили. Хоч як кричала бідна дівчина, пірвали її, посадили на свого фрегата й попливли.

Як допливли до Калабрії, стали вони сперечатись, кому вона буде, та кожен хотів її собі мати; не дійшовши згоди, вирішили тоді, щоб уникнути небезпечної колотнечі, оддати дівчину сицилійському королю Фрідерікові, бо той, молодий іще лицар, вельми таке добро полюбляв; як прибули до Палермо, то так і вчинили. Король дуже вподобав хорошу бранку, та, бувши на той час трохи нездужалим, велів одвезти її до пишного палацу в своєму парку, що прозивався Куба ^{187} , і доглядати там, поки він не прийде до здоров'я; як же велів, так і сталось.

Викрадення дівчини великої наробило на всій Іскії труси; найдужче те людей тривожило, що ніхто не знав, хто і звідки були ті викрадачі. Лише Джанні, якому та річ найбільше на серці лежала, довідався-таки, в яку сторону пішов фрегат, і, не чекаючи інших вістей, спорядив свого кораблика та й рушив уздовж берега од Мінерви до Скалеї в Калабрії, розпитуючи всюди про свою кохану. У Скалеї сказано йому, що дівчину одвезли сицилійські моряки до Палермо. Джанні подався туди не гаючись; по довгих розшуках дознався він, що бранку подаровано королю, а той тримає її в Кубі.

Тяжко зажурився Джанні од такої вісті: не сподівався вже не то коханою своєю оволодіти, а й побачити її будь-коли. Та все ж, зрушений силою любові, одіслав корабля додому, а сам лишився в Палермо, де його ніхто не знав. Часто ходив юнак до тієї Куби і раз якось побачив-таки біля вікна свою кохану, помітила й вона його; обоє були без міри врадувані сій зустрічі. Постерігши, що нікого навкруги не видно, Джанні підійшов ближче, і вона сказала йому, як він зможе до неї дістатися. Добре розглянувшись по замку і парку, він пішов звідтіля, щоб повернутися аж уночі.