Сеє сказавши, схилилася над чарою і попустила в неї, без зойків і голосіння жіночого, буйні горючі сльози, що ринули безнастанно, мов із якого джерела невсихучого, і цілувала без міри й без ліку мертве коханцеве серце. Покоївки стояли округ неї і не знали, чиє то було серце і що означають її слова, та, пройняті жалощами великими, ридали всі ридма і все допитувались її причини, намагаючись якось заспокоїти свою володарку. Вона ж, виплакавши всі сльози, підвела голову й сказала:

? О, серце, без міри коханеє! Я виконала перед тобою останній мій обов'язок; тепер лишилося тільки прилучити мою душу до твоєї.

По сій мові веліла подати собі дзбанок з наготовленою отрутою, вилила її в чару на серце, рясно зрошене її слізьми, а тоді без вагання піднесла чару до уст і випила отруту до'станку, а випивши, злягла на свою постіль із чарою в руці, прибрала поважної постави і, притуливши Гвіскардове мертве серце до свого, мовчки дожидалася смерті. Дівчата, що все те чули і бачили, хоч і не знали, що вона зажила отрути, повідомили про все Танкреда, який, боячися того, що вже сталося, прибіг до доччиної кімнати, як вона була вже в постелі. Запізно з'явився він сюди, щоб потішити її ласкавими словами; побачивши її присмертною, старий князь жалісно заплакав. Тоді Гізмонда сказала:

? Танкреде, побережи сі сльози для якоїсь нещасливішої пригоди, не проливай їх надо мною, бо мені їх не треба. Чи видана то річ, щоб чоловік плакав, як ти оце, коли здійснилось його бажання? Та як у тобі ще не до решти загасла та любов, що ти мав до мене в серці, вволи мою останню волю: як не до душі було тобі моє окрите і тайне єднання з Гвіскардом, вели поховати мене разом із ним, то вже байдуже де, щоб тіло моє лягло явно й відкрито поруч із його тілом на вічний спочинок.

За сльозами князь не спромігся їй на відповідь. Гізмонда, чуючи, що надійшла остання мить, ще раз притулила мертве серце до грудей і промовила:

? Прощайте, я вмираю.

Очі їй помутились, чутиво заніміло ? настав край її стражденному життю.

Так сумно скінчилося жагуче кохання Гвіскарда й Гізмонди, про яке ви тут чули. Пожалів Танкред, та пізно, що був такий жорстокий, і, оплакавши ревно доччину смерть, велів поховати Гізмонду з великими почестями в одному гробові з Гвіскардом, на несказанну жалобу всіх мешканців Салерно.

Оповідка друга

Про таке жальке оповідаючи, не раз добулася Ф'ямметта сліз од подруг своїх; як же скінчила вона, король промовив з понурим видом:

? Радніший я був би оддати життя моє ? і то б іще мала ціна була! ? за половину тої насолоди, що випала на долю Гвіскарда й Гізмонди, і нехай тому ніхто не дивується, бо, живучи, заживаю я повсякчасно тисячу смертей, і не дається мені за те ані іскорки насолоди. Та годі вже про мою недолю, хай тепер Пампінея розкаже нам яку смутну історію, що хоч трохи нагадає моє горе, і як вона Ф'ямметті в сліди уступить, то сподіваюся, що скропить росою цілющою мою огненну рану.

Пампінея, почувши сей наказ і вгадавши одночасно думки подруг, дбала більше про те, щоб їх розважити, аніж про те, щоб королеву волю вволити, і вирішила розповісти якусь сміховинку, не одступаючи, проте, од головної умови. Вона почала такими словами:

? Є така простолюдна приповідка: «Коли злого за доброго мають, то його гріхам віри не діймають». Вона дає мені слушний привід поговорити на задану матерію і воднораз викрити лицемірство ченців, що ходять між людьми, метляючи довгополими рясами, з нарочито блідими обличчями, і жебрають смиренними та єлейними голосами або репетують на все горло, картаючи в інших ті гріхи, що самі ж і роблять. Вони б то, бачите, спасаються тою жебраниною, а ми своїми датками; раю ж їм не треба заслужувати, як нам грішним: вони там уже володарі й господарі і роздають помершим душам кому кращі, кому гірші місця, залежно од того, хто їм скільки грошей одписав; отак вони й самі себе дурять, як узагалі в щось вірять, і тих, хто їм правди діймає. Якби воля моя, то показала б я вочевидь усім легковірам, яка погань ховається у тих широченних чернецьких каптурах. Дай боже, щоб з усіма тими облудниками так сталося, як з одним уже немолодим міноритом, що славився на всю Венецію як наймудріший богослов. От про нього я й хочу дуже вам розказати, щоб душі ваші, пройняті жалем до нещасливої Гізмонди, веселістю, а може, й сміхом, розважити.

Жив колись, любі мої подруги, в Імолі [46] чоловік ледачий і розпусний, на ім'я Берто делла Масса ^{152} , і так він неподобствами своїми всім імолянам увірився, що ніхто вже там не то його брехням не вірив, а й правді, як випадком, бувало, скаже. От бачить він, що вже йому ввірвалася нитка тут шахрувати, та й махнув із горя в Венецію, те утечище всякого непотребу ^{153} , щоб там уже по-інакшому своїм лайдацтвом промишляти. Немовби розкаявшись у всіх своїх минулих переступах, став він раптом таким святенним та благочестивим, що постригся в ченці-мінорити, нарікшися отцем Альбертом ^{154} . Одягнувши рясу, зажив він про око людське праведним житієм, торочив усім, що треба притьмом говіти та пости постити, і сам зроду, було, не їсть м'ясива і вина не п'є ? як до смаку собі не знайде.

Отак і незчулися люди, як із злодюги, бандура, фальшівника й душогуба вродився раптом великий проповідник, хоч отець Альберт усіх тих гріхів не цурався, коли мав нагоду коїти їх потаймиру. Часто служив він службу Божу і в церкві; стоїть, було, коло вівтаря і як бачить, що миряни на нього дивляться, так уже муки Спасителеві оплакує, що сумно, ? а сльози точити так йому було, як іншому батогом ляснуть. Незабаром плачами отими та проповідями так удалось йому під венеціян підмоститися, що він став державцем і виконавцем майже всіх духівниць у тому місті, хоронителем чужих грошей і всяких коштовностей, сповідником і порадником багатьох чоловіків і жінок. Ставшися з вовка пастирем, зажив він у тих краях святістю своєю великої слави і прослави ? куди тому вбогому Франціску Ассізькому [47] !

Раз якось прийшла разом з іншими до нашого святого отця сповідатись одна молодиця, ? дурна та безголова, на ймення монна Лізетта з роду Квірінів ^{155} , жінка одного багатого купця, що саме подався з галерами своїми кудись до Фландрії. Стояла вона ото перед ним навколішках та про свої грішки (сказано, венеціянка!) дещо слебізувала, аж тут спитав її отець Альберт, чи немає в неї коханця. Монна Лізетта одмовила з серцем:

? Що вам, панотче, повилазило, чи що? Хіба ж таки, по-вашому, в мене така врода, як у всіх отих-о? Якби я тільки моргнула, то мала б тих коханців скільки хоч, та не така моя краса, щоб я дозволила її милувати якомусь стиду-бриду. Де ви ще бачили таких гарних, як я? І в раю я всіх би красотою заломила!

І стільки ще всячини про ту красу свою наплескала, що нудно було слухати. Отець Альберт зміркував одразу, що в сю макоцвітну нивку можна буде йому своїм плугом уоратися, бо таки вподобав її дуже. Проте він облишив залицяння до іншого разу і, як годиться святому мужеві, почав картати її за гординю, та на його докори жінка сказала, що він дурень, бо не розуміє, що краса красі нерівня. Отець Альберт, не бажаючи її гнівити, висповідав її і одпустив разом з усіма.