? Не інакше, ? каже, ? як ся шавлія має в собі отруту; хоч, загалом беручи, вона буває нешкідлива. Щоб же од неї і нікому іншому такого лиха не скоїлось, треба вирвати сей кущ із корінням і спалити його.

Коли той чоловік, що за садом доглядав, викопав той кущ у присутності судді, одразу виявилась і причина смерті двох нещасливих коханців: під сим кущем виводилась величезна жаба-ропуха, що, як гадали, затруїла рослину своїм і тлетворним сопухом. Усі боялись до тії ропухи підступити, тож обклали її високими купами хмизу та й спалили разом із шавлією. Оттак скінчилась судова розправа про смерть бідолашного Пасквіна. Опухлі тіла Сімони та її коханого однесли Кривий із Опецьком та Понура з Нехлюєм до церкви святого Павла ? бо вони були тамтешніми парафіянами ? і там їх поховали.

Оповідка восьма

Як докінчала Емілія свою оповідку, почала з наказу короля говорити Неїфіла:

? Дорогі мої подруги, є на світі, як мені здається, такі люди, котрі забрали собі в голову, що вони за всіх розумніші, а насправді навпаки, і через те уперто не тільки людським порадам, а й природним законам противляться. З тієї упертості постало незліченно всякого лиха, а добра щось ніколи ніби й не видно було. З усіх же сил природних любов найменше піддається чужому розуму і всякій протидії: швидше сама минеться, ніж чиєсь втручання її спинить. Тим і надумала я вам розказати, як одна великорозумниця сягнула своїм глуздом, куди не слід було, і захотіла вигнати з синового серця кохання, що, може, самі зорі навіяли, та з любов'ю разом і душу з його тіла вийняла.

Так ось, жив у нашому городі, як повідають староденні люди, один багатий купець на ймення Леонардо Сіг'єрі ^{166} і мав із жінкою своєю сина, котрого звали Джіроламо. Невдовзі по народженні сина купець списав заповіт і переставився. Опікуни малолітка разом із матір'ю провадили його справи чесно й порядно, а хлопець тим часом ріс із сусідською дітворою і вельми заприязнився з одною дівчиною-кравцівною. Як підросли вони трохи, та приязнь обернулась у жагуче кохання ? Джіроламо тільки тоді був щасливий, коли свою жаданку бачив, та й вона його любила, надісь, не менше, ніж він її. Постерегла теє хлопцева мати і не раз за ті любощі сина лаяла й карала, та, бачивши, що він свого не кидається, стала скаржитись на нього опікунам ? думала, бачте, як хто багатий, то йому вже й на терні помаранчі ростимуть.

? Хлопчику нашому, ? сказала вона, ? ледве чотирнадцять років минуло, а він так закохався в ту Сальвестру, сусіди-кравця дочку, що як ми його од неї не одлучимо, то візьме та й ожениться з нею, нікого не спитавши, і тим засмутить мене навіки, або, як оддадуть її за іншого, засохне, бідний, з горя. А щоб сього не сталося, треба нам, гадаю, послати його кудись далеко в торговельних справах; як дівчини в і образ довго не бачитиме, то й зійде вона йому з мислі, а там оженимо його з якоюсь дівчиною доброго роду.

Опікуни сказали, що гаразд вона мовить, і пообіцяли їй те діло якнайліпше владнати. От покликали вони до себе в і лавку хлопця, і давай йому один лагідненько так ось що говорити:

? Ти вже, синку, чималий виріс, пора тобі самому починати справ своїх пильнувати. Дуже було б нам приємно, якби ти отсе поїхав на якийсь час до Парижа, де, як побачиш, найбільше добра твого в торгу обертається. Опріч того, там ти скоріше, ніж тут, добрих звичаїв і людськості світової наберешся, на тамтешніх великих панів та баронів дивлячись, і сам сюди вже одукованим паничем повернешся.

Хлопець вислухав уважно тої мови, але одрізав опікунові, що нікуди їхати не бажає ? і в Флоренції йому буде, як усім, добре. Статечні люди і вговоряли його, і корили, та іншої відповіді так од нього й не добилися; тоді сказали про все те матері. Мати дуже розгнівалась ? не за те, що в Париж не хоче їхати, а за ті любощі ? і все угрущала його докірливими словами, а потім приголубилась до нього, примилилась і заходилася просити його вже по-хорошому, щоб він зробив їй і ласку і послухався опікунів, і таки вговорила сина поїхати до того Парижа всього на рік, не більше.

Так же і зробили. Поїхав молодий закоханець до Парижа, а там його не рік, а цілих два роки продержали (все казали ? не сьогодні-завтра поїдеш). Повернувся звідти Джіроламо, ще палкішим коханням палаючи, та застав свою Сальвестру вже молодицею ? оддали її за доброго чоловіка, майстра-шатерника. Несказанна журба обняла хлопця, та що мав бідний діяти? Мусив із тим якось примиритися.

Допитавшись, де тепер живе його люба, він почав ходити, звичаєм закоханих молодиків, коло її дому, думаючи, що як він її, так і вона його не забула. Та він помилився ? Сальвестра не впізнавала його, ніби зроду й не бачила, а як, може, і впізнала, то виду не показувала. Гірко було юнакові в тому переконатися, і він силкувався якомога знову її серце до себе прихилити, але все даремно. І поклав він собі, хоч би і вмерти йому довелося, з коханою дівчиною на мові стати. От розпитався він в одного сусіди, де там і що в них у хаті, підстеріг, коли вона пішла з чоловіком кудись у бесіду, та й прокрався в її кімнату, сховавшися за розвішаними платами брезенту. Там сидів, аж поки чоловік із жінкою з гостей повернулись і полягали спати; почувши, що чоловік заснув, він підійшов до ліжка з того боку, де, як він бачив, лежала жінка, поклав їй руку на груди і спитав пошепки:

? Ти вже спиш, моє серденько?

Молодиця ще не заснула і хотіла була вже кричати, але юнак сказав їй хутенько:

? На бога, не кричи! Се я, твій Джіроламо.

Почувши сеє, Сальвестра вся затремтіла і промовила:

? Іди звідси, Джіроламо, бог з тобою! Минулися вже наші дитячі любощі; тепер я мужня жона, і не подоба мені з кимось іншим, опріч мужа, знатися. Милим богом благаю тебе ? іди геть, бо як почує чоловік, то лихо буде: не жити нам з ним після сього в мирі й злагоді. А він тепер мене любить, я за ним довільна і щаслива.

Живий жаль обійняв серце юнакове од тих її слів; він почав нагадувати їй про колишнє, як він любив її увесь час у розлуці, та все було марно. Тоді, бажаючи смерті, попросив він у коханої в нагороду за любов свою останньої ласки ? нехай вона дозволить йому лягти коло себе погрітися трохи, бо він замерз, її дожидаючи; він уже мовчатиме, до неї й не доторкнеться, тільки нагріється, зразу й піде. Сальвестрі шкода його стало, і вона йому те дозволила на таких умовах. Джіроламо ліг обік неї, не торкаючись її. Одне йому на думці стояло ? як вірно любив він її, як вона його одцуралась, як його сподіванки пішли за водою; і вирішив юнак, що годі йому жити: затаїв у собі дух, зціпив руки та так і помер коло неї, не ворухнувшися.

Через яку хвилю молодиця, дивуючись із його здержливості і боячися, щоб не прокинувся тим часом чоловік, обізвалась до нього потиху:

? Ну, Джіроламо, іди вже!

Не почувши обзиву, вона подумала, що хлопець заснув, і простягла руку, щоб його розбуркати, та, доторкнувшись до його тіла, відчула, що воно холодне як лід. Здивувалась молодиця, проте почала термосити його дужче, та він не ворушився; аж тоді впевнилась, що він помер. І страшно їй стало, і гірко; довго не знала бідна, що має діяти. Нарешті надумала порадитись із чоловіком; розбудила його й розповіла йому про сю пригоду, ніби вона комусь іншому приключилася, а потім спитала, як би він повівся, коли б таке з нею трапилось. Чоловік одказав їй, що мерця треба б однести потихеньку до його дому й покласти коло порога, а проти жінки він ніякої зазлості не мав би, бо вона, на його думкум жодного переступу не вчинила.

? Коли так, ? сказала молодиця, ? то давай так і зробимо.

Взявши чоловіка за руку, вона дала йому помацати мертве юнакове тіло. Стривожений чоловік скочив із ліжка, добув вогню і, не вдаючися в зайві розмови, натягнув на мерця його одежу; тоді, повністю переконаний у жінчиній невинності, взяв мерця на плечі, відніс, його туди, де він жив, і поклав біля порога.