? Панове, чував я колись од людей, що є в Персії прегарний, на мою думку, звичай: коли хто бажає вшанувати якнайліпше свого друга, то кличе його до себе додому й показує йому все, що має найдорожчого, ? чи та жінку свою, чи другиню, чи дочку, чи ще там що, і каже, що приміг би, то й серце своє радо показав би; сей-то звичай хочу завести я і в Болоньї. Ви з ласки вашої вшанували мене тим, що прийшли до мене в гостину, а я хочу вшанувати вас по-персидськи, показавши вам те, що в мене є (чи може бути) найдорожчого. Та перед тим я хочу спитати вашої думки про один непевний казус: в одного чоловіка був у домі вірний і щирий слуга; він тяжко захворів, і господар, не дочекавши смерті недужого, велів винести його насеред дороги і вже не дбав більше про нього. Ішов чужий чоловік і, пожалівши болящого, прихистив його в своїй господі; не шкодуючи сил і заходу, він знову поставив його на ноги. Якщо він зоставить його в себе на службі, то цікавий я знати, чи перший господар має якесь право скаржитись чи гніватись на другого, якщо вимагатиме повернення слуги і той його не оддасть.
Знакомиті гості, порадившись між собою і дійшовши спільної думки, доручили передати ту свою відповідь Нікколуччові Каччаніміку, бо він був між ними чоловік проречистий аж надто. Похваливши передовсім персидський звичай, він сказав, що поділяє думку всіх інших гостей: перший господар не має жодних більше прав на слугу свого, бо не тільки занедбав його при лихій годині, а ще й із дому прогнав; слуга ж, зазнавши добродійства з боку другого господаря, належить йому по справедливості, тому, залишивши його при собі, другий господар не вчиняє першому ні шкоди, ні насильства, ні образи. Решта гостей, що сиділи за столами, сказали, що теж дотримуються тієї думки. Лицар, дуже задоволений з такої відповіді, а особливо з того, що її передав сам Нікколуччо, заявив, що він теж із ними згоден, а потім сказав:
? А тепер я вшаную вас тим, що обіцяв.
Покликавши двох челядинців своїх, він послав їх до дами, котру велів уже вбрати пишно й розкішно, і наказав передати їй, щоб вона була така ласкава й прийшла порадувати присутністю своєю його вельмишановних гостей. Тоді вона взяла на руки свого хорошого сина, ввійшла в супроводі тих двох челядинців до світлиці і сіла, на господарів знак, біля одного шляхетного гостя.
? Панове, ? сказав мессер Джентіле, ? от що в (і гадаю буде) в мене найдорожчого; подивіться лишень самі й посудіть, чи правду я кажу.
Гості привітали її шанобливо, вельми похваляли її красу й запевнили господаря, що недаром він її так високо цінує. Придивляючись до неї, не одному спадало на думку, що то вона і єсть; але ж усі гадали, що її нема на світі. Найпильніше приглядався до неї Нікколуччо і, коли господар вийшов кудись на хвильку, він, бажаючи дізнатись, хто вона така, не стримався й спитав її, чи вона з Болоньї, чи не тутешня. Пані, чуючи мужеве питання, хотіла була озватись до нього, але все-таки змовчала, дотримуючи угоди. Хто питав у неї, чи її то дитина, хто цікавився, чи не жінка вона господареві, чи так родичка яка, але вона нікому не одповідала. Коли мессер Джентіле знову ввійшов до світлиці, один із гостей сказав йому:
? Добродію, ся жінка й справді чистий скарб, та чи не німа вона, буває?
? Панове, ? сказав мессер Джентіле, ? те, що вона й досі не обізвалась, є не малим доказом її чесноти.
? То скажіть же нам, ? питав далі той гість, ? хто вона така?
? З дорогою душею, ? одказав лицар, ? але мусите обіцяти мені, що хоч би що я казав, не рушите з своїх місць, поки не докажу до кінця.
Діставши од усіх таку обіцянку, мессер Джентіле сів біля тої пані, коли поприбирали зі столу, і почав так промовляти:
? Панове, ся жінка і єсть отой щирий і вірний слуга, що я допіру питався в вас про нього; її родичі, котрим була, певне, не дорога, викинули її на вулицю, як річ негодящу й непотрібну, а я підняв її і, доклавши всіх зусиль і старань, вирвав її з обіймів смерті; Господь же, мавши обачення на добрі мої почуття, обернув страхітливого трупа на таку урочу красу. Та щоб ви краще мене зрозуміли, розповім я вам усю ту річ коротенько, але по порядку.
Та й почав розказувати їм, з самого початку, як він у неї закохався і що було далі аж до самого кінця; всі присутні дивували великим дивом, слухаючи тої пригоди. Вкінці мессер Джентіле сказав:
? Отже, коли всі ви, а особливо Нікколуччо, й досі дотримуєтесь недавнього присуду, то жінка ся, по всій справедливості, моя і ніхто не має права вимагати од мене її повернення.
Ніхто на те не озвався і словом: усі чекали, що скаже господар далі. Нікколуччо, всі гості й сама пані плакали з жалощів; тоді мессер Джентіле підвівся з місця, взяв дитину до себе на руки, а мадонну Каталіну за руку, підійшов з ними до Нікколучча і сказав:
? Устань, куме, я не вертаю тобі твоєї дружини, що викинули геть її родичі і твої, ні, я даю тобі сюю пані, мою куму, з отсим малим синком її, що, без усякого сумніву, тобою зачатий: я увів його в хрест і дав йому наймення Джентіле. Прошу ж тебе, щоб ти любив її не менше, ніж перше, хоч і пробула вона в мене в домі мало не три місяці, бо присягаю Богом (котрий, може, на те й примусив мене її полюбити, щоб потім я зміг порятувати її од смерті) і клянуся тобі, що ніколи не жила вона ні в батька-матері, ані в тебе самого так честиво, як жила сей час у моїм домі при моїй матері.
Сеє сказавши, він обернувся до панії з такими словами.
? Мадонно, тепер я звільняю вас од усіх обіцянок, що ви мені давали, й передаю вас у руки Нікколуччові.
Передавши її з дитиною в руки Нікколуччові, мессер Джентіле вернувся на своє місце й сів. Нікколуччо прийняв дружину свою й сина з невимовною радістю, бо не мав уже жодної надії побачити їх будь-коли, і не міг здякуватись благородному лицареві, а всі гості плакали, розчулившись, і теж вельми похваляли сей учинок; хто про нього не почув, усі казали так само. Мадонну Каталіну зустріли дома з надзвичайною радістю, і болонці довго ще потім дивились на неї, мов на чудо яке (з мертвих же воскресла!), а мессер Джентіле жив у довічній дружбі з Нікколуччом, його родичами та свояками.
Що ж ви на се скажете, добрії мої подруги? Невже, по-вашому, король, що оддав свою корону й берло, чи абат, що помирив баніту з папою (се ж йому нічого й не коштувало), чи той старий, що самохіть своє горло під ворожий меч підставив, ? невже хтось із них може зрівнятися подвигом своїм із мессером Джентіле? Адже він був молодий, жагучий, він мав законне право володіти тим, що недбалий покинув, а йому пощастило підняти, проте не тільки чесно вгамував свою пристрасть, а, діставши в свої руки те, до чого всією душею був поривався, з своєї доброї волі повернув його іншому. Думаю, що жоден із попередніх благородних учинків не можна до такого прирівняти.
Оповідка п'ята
Мадонна Діанора загадує мессерові Ансальду, щоб показав їй серед зими квітучий сад; той наймає чорнокнижника і виконує її наказ. Муж дозволяє їй оддатись мессерові Ансальду, але він, дізнавшись про таку його великодушність, звільняє мадонну Діанору од даного слова, а чорнокнижник і собі не бере з мессера Ансальда заплати
Усе веселе товариство вихваляло мессера Джентіле аж до неба, коли король наказав заступити чергу Емілії; та тільки того й чекала і сміливо почала:
? Чутливі мої подруги, ніхто не уймає мессерові Джентіле благородства, але невірно було б говорити, що то вже верх великодушності; легко довести, що можливі вчинки ще благородніші. Про один такий учинок я й хочу розповісти вам коротенько.
Фріулі {321} ? край проти нашого холодний, та там є зелені гори, бистрі ріки і чисті потоки; у тім краю, в місті Удіне, жила колись велика красуня, шляхтянка, на ймення Діанора; муж у неї був чоловік багатий, із себе приємний і лагідний на вдачу; звали його Джільберто. Своїми визначними прикметами та пані полонила серце одного іменитого барона ? мессера Ансальда Граденсе {322} , чоловіка високоповажного і славного своїми бойовими подвигами та субтельними манерами. Він любив її всім палом душі своєї і робив усе, що міг, аби добитись її любові, безперестань посилав до неї благальні листи, та все було даремно.