? Слухай, Філострате, ? озвалась Неїфіла, ? от ти хочеш нас навчати, а чи не годилося б тобі набратися розуму, як ото набрався Мазетто од черничок, і тоді тільки губи відмикати, як уже кості од переробу гудітимуть?

Бачивши Філострат, що наскочила коса на камінь, покинув свої жартики і заходився по-королівському порядкувати. Покликавши перед себе каштеляна, він розпитав його про господарчі справи і дав розпорядження, як і чим на весь час його влади товариство забезпечити належить. Тоді, звернувшися до дам, такі їм слова промовив:

? Ласкаві мої пані, відколи я, на своє горе, навчився одрізняти добро од зла, потрапив я через красу одної з вас у вічну неволю до Амура. У всьому був я йому покірний і слухняний, завше догоджав йому щиро і ревно, і того тільки дослужився, що спершу мене одкинено заради іншого, а потім ішлося мені ще й того гірше, і думається мені, що так воно буде до самої смерті. Отож я й хочу, щоб предметом завтрашніх оповідок наших було те, що до недолі моєї найбільше приходиться, ? поговорімо про людей, що їх любов мала нещасливий кінець. Я певен, що й моя може скінчитися тільки сумом: недарма ім'я, котрим ви мене називаєте, дано мені тим, хто розумів його приховане значення.

Сказавши сеє, Філострат підвівся і одпустив усіх аж до вечері. У саду було так любо й мило, що ніхто не хотів шукати собі розваги деінде. Сонце, звернувши на вечірній пруг, уже не припікало, і дами залюбки ганялися по саду за сарнами, трусиками та іншими звірятами, які допіру, коли вони оповідок слухали, все коло них скакали і часом навіть трохи заважали. Діоней і Ф'ямметта виспівували собі про лицаря Гвільєма та мадам де Вержі ^{147} , Філомена й Панфіл сіли грати в шахи. Робили, одне слово, що кому любля, незчулися, як і вечеря наспіла. Розставивши столи коло того водограю, повечеряли всмак і не без утіхи. Щоб не одступати од звичаїв, заведених його попередницями, Філострат, як тільки було зі столів прибрано, велів Лауретті завести танок і заспівати пісню.

? Найясніший королю, ? сказала Лауретта, ? чужих пісень я не знаю, а з своїх не пригадаю такої, що припала б до натури нашому веселому товариству. Та як хочете послухати, якої вмію, то чому й не заспівати.

? Що твоє, все миле і приємне, ? сказав король, ? якої вмієш, такої і співай.

Тоді Лауретта завела лагідним, але трохи ніби сумовитим голосом, а інші їй підспівували:

Тут Лауретта замовкла. На її пісню всі звернули пильну увагу, та всяке її по-своєму тлумачило. Були й такі, що зрозуміли її по-міланськи, себто що ліпша добра свинка, ніж хороша жінка; але інші мали благородніше і тонше розуміння, то й збагнули вони ту пісню вірніше, та не час нам тепер про те широко розводитись.

Після сієї пісні король велів посвітити посвітачі, і товариство довго ще співало всяких пісень на тій поляні, серед квіток і трав, аж поки зорі не почали примерхати. Побачив тоді король, що пора спати, оддав усім на добраніч, і дами й кавалери розійшлися по своїх покоях.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Інтродукція

Любії мої дами! Усе, що я чув од розумних людей, що в книгах читав чи на світі бачив, ? усе, кажу, наводило мене на думку, що навальний да шмалький вітер заздрості на високі тільки вежі й на стрімчасте верховіття древесне ударяє; отже ж, бачу тепер, що думка та моя була хибна: даремно намагався я сховатися од лютого подмуху того пекельного вихру, даремно старався йти все рівними рівнинами та глибокими долинами. Розумно се стане всякому, хто спогляне уважно на отсі мої оповідки, писані простою мовою флорентинською, ще й у прозі, та ще й без заголовків, викладені при тому штилем найзвичайнісіньким, якомога безхитрим. І все ж таки борвій той скажений раз у раз хитав мене, мало не з коренем вивертав мене, зубами завидющими, як собака, хватав мене. Оттоді-то і збагнув я вочевидьки істину, давно проголошену мудрецями, що на сім світі одна тільки нікчемність, од заздрощів у безпеці пробуває.

Так знайте ж, розумниці ви мої, що знайшлися такі люди, які, прочитавши мої оповідки, кажуть, що я надто в вас кохаюся і що не подоба-річ мені вас отак потішати й забавляти, а ще гірше того ? без міри похваляти. Інші, знов, судячи нібито зріліше, кажуть, що вийшло вже мені з літ речами такими цікавитись, тобто про жінок мову розводити і до них примилятися. А ще дехто, про славу мою ревне дбаючи, волів би, щоб я витав із музами на Парнасі, замість із вами теревені-вені правити. Є й такі, котрі кажуть (уже не з розуму, а з пихи великої), що краще б я подумав, як на хліб собі заробити, аніж усякі фрашки вигадувати та витрішки ловити. Деякі, нарешті, тим хочуть трудам моїм зашкодити, що намагаються довести, ніби в житті все було не так, як я вам оповідаю, а по-інакшому.

От бачите, славні мої дами, які лихі бурі, які злючі зуби, які гострі жала терзають мене, і мордують, і до живого доймають, поки я у вас на службі подвизаюся. Але все те, свідок Бог, я вислухую і приймаю з спокійною душею і, хоч мав би передусім од вас оборони сподіватися, сам не пошкодую сил на відповідь, може, й не таку, яку огудникам моїм дати належало б, а коротеньку і швидку, аби тільки вони мені в ушу не турчали. Не дійшов-бо я і до третини труда мого, як їх уже в мене стільки розвелося, а поки я кінця дійду, то, коли не дати зразу відсічі, такого їх намножиться, що малим заходом мене під себе підвернуть, хоч би ви їм тоді противились усіма силами вашими.