Та не так склалося, як жадалося: суденце, що мало плисти до Неаполя, однесло бурею до острова Понцо [24] , де наші подорожні запливли в невелику затоку, щоб перечасувати лиху негоду. Мадонна Берітола зійшла разом з усіма на острів, знайшла там оддюдну містину і оплакувала на самоті свого Аррігетта.

Так чинила вона щодня, оддаючися своїм жалощам; і ось одного разу, як вона туди пішла, напала на їхнє суденце піратська галера та так раптово, що ніхто з веслярів її не помітив, заполонила без жодної втрати всіх людей і попливла далі морем.

Одбувши мадонна Берітола свою щоденну жалобу, вернулася, як завжди, на берег до своїх синочків, та не застала вже нікого. Спершу вона здивувалася, але нараз страшна догадка шибнула їй головою; кинувши оком по морю, побачила вона вдалині галеру, що тягла за собою їхнє суденце. Зрозуміла безталанна, що слідом за мужем і діток своїх утеряла. Лишилась сама-одна, не знаючи, чи зійдеться ще коли з ними, і доти кликала чоловіка та синочків, доки не впала, зомліла, на березі.

Не було кому там на неї води холодної бризнути чи ще яким способом до притомності вернути, і довгий час буяли її мислі манівцями; врешті жизняні сили знову заворушились у злиденному тілі; з плачем і голосінням побігла вона по всіх печерах, кличучи й шукаючи дітей своїх.

Переконавшися, що даремні всі її намагання, не знала бідна жінка, чого вже їй і сподіватись; бачачи, що вже заходить ніч, подалась вона, перестрашена, до тієї печери, де всі ті дні виливала була свої жалі.

Тую ніч перебула вона в невимовній тузі та боязні, а як настав день і минула вже десята година, почала з голоду зілля всяке їсти, бо од учора не мала в роті ні рісочки.

Перебивши сяк-так голод, знову почала, плачучи, думати, що то з нею далі буде. Коли се де не взялась перед нею козуля, зайшла в ближню печеру, а за якусь хвилю знов вийшла і подалася до лісу. Жінка встала, пішла до тої печери, бачить ? аж там двоє козенят манюсіньких, може, того самого дня вродилися. І такі ті козенята були їй любі да милі, що взяла вона їх ніжно на руки і почала годувати груддю, бо після недавнього родива мала ще досить покорму.

Козенята не гребували нею і ссали так, як би й свою матку, і з тої хвилі де одрізняли мадонни Берітоли од старої козулі. А бідній жінці теж стало охітніше, ? хоч таку компанію знайшла вона на безлюдному острові, їла собі трави усякі, пила воду і все плакала, коли, було, згадає чоловіка, дітей і життя своє минуле; а із старшою козулею подружилася не менше, ніж із козенятами. Думала вже тут і віку довікувати.

Отак живе вона там, іздичавівши, коли се через кілька місяців пристав де острова на яких пару днів пізанський корабель, так само шукаючи захисту од бурі, недалеко того місця, де жила мадонна Берітола.

А плив на тому кораблі шляхетний пан Куррадо з роду маркізів Малеспіні разом із дружиною своєю ^{99} , жінкою честивою та побожною. Вони поверталися додому з прощі, яку одбули в Апулійському королівстві. Щоб нудьгу свою розвіяти, вирядився одного ранку той Куррадо з жінкою своєю та челяддю по острову погуляти; поблизу того місця, де жила мадонна Берітола, накинулися їхні пси на двох козуль, що паслися там (то були ті самі козенята, тільки підбільшали вже); зацьковані козулі вдарилися до печери, де була мадонна Берітола, а та, побачивши, в чім річ, устала, взяла в руки дрючка і відігнала хортів якраз у ту мить, коли слідком за ними прийшов туди Куррадо з дружиною.

Дивом дивувало подружжя, побачивши сю жінку, ? схудлу, засмаглу та кудлату, а мадонна Берітола зачудувалася й собі. Куррадо одігнав на її прохання собак, а далі разом із дружиною своєю уговорив її розказати, хто вона така і що тут робить. Мадонна Берітола розповіла їм усе ? якого вона роду й стану, що з нею трапилось і як вона далі думає жити. Вислухавши її повість, Куррадо заплакав із горя, бо дуже добре знав Аррігетта Капече, і почав притьмом одраювати її од того жорстокого наміру, обіцяючи одвезти її додому або взяти до себе, поки Господь пошле їй кращу долю, і шанувати її, мов рідную сестру. Та мадонна Берітола не хотіла про те й слухати, тож Куррадо лишив із нею свою дружину, щоб та нагодувала її й приодягла (бо бідна жінка вже зовсім обшарпалась), а найпаче умовила її поїхати з ними.

Зоставшися сама з мадонною Берітолою, Куррадова жінка журилася разом із нею про її недолю, а коли слуги принесли їжу та дещо з одягу, на превелику силу вговорила її попоїсти й одягтися. Потім стала її впрохувати, щоб їхала з ними, але мадонна Берітола довго одмагалась, кажучи, що зроду не вернеться туди, де її знають, та вкінці згодилась плисти до Луніджани разом із своїми козулями та їх матір'ю, що тим часом вернулась і навдивовижу Куррадовій жінці радісно лащилась до мадонни Берітола.

Коли вже стало на годині, мадонна Берітола сіла на корабель разом із Куррадом та його жінкою, взявши з собою також козулю з козенятами, через що люди, які не знали її наймення, називали її Сарною. Віяв ходовий вітер, і швидко наші мандрівники допливли до гирла Магри, висіли з корабля і рушили в свої володіння. Мадонна Берітола зосталася в Куррадової дружини за двірську даму і, завжди вбрана в удовицьку одежу, служила їй вірно, щиро і приязно, не забуваючи й своїх козуль, яких увесь час годувала й доглядала.

Пірати, що захопили біля острова Понцо суденце, на якому пливла мадонна Берітола, лишили теє суденце трохи далі, мовби його й не чіпали, а самі з усією своєю здобиччю попливли до Генуї. Коли там хазяї галери паювали між собою луп, сталося так, що мамка мадонни Берітоли та її сини припали разом з різними речами мессерові Гваспарріні д'Орія ^{100} , який узяв їх до свого дому рабами.

Мамка дуже смутилася тим, що втеряла свою панію та потрапила в біду разом із її дітьми, і плакала гірко-прегірко. Та бачивши, що плачем лихові не зарадиш, зміркувавши, що вона з дітьми опинилась у невольництві, яко жінка розумна та обачна, хоч і проста, передусім утихомирилась, як могла, а потім обдумала своє становище й вирішила, що дітям могла б із того вийти шкода, якби люди дозналися, чиї вони ^{101} . Сподівалась бідна жінка, що їхня доля ще колись переміниться, що хлопці будуть ізнов панувати, як не помруть. Тож твердо намірилась нікому не виявляти до слушного часу їхнього роду, а хто в неї, було, питав, чиї то діти, усім одрікала, що то її сини. Старшого звала вона вже не Джусфред, а Джаннотто ді Прочіда, а ймення меншого можна було й не міняти. Мамка з'ясувала Джусфредові, для чого вона його перехрестила і яке лихо могло б іскластися, якби люди дозналися, хто вони такі, а пізніше ще не раз нагадувала йому про те. Хлопець був тямущий і зазше пильнував мамчиної ради.

Отак жили-терпіли обидва хлопці не рік і не два разом із мамкою в домі мессера Гваспарріні, робили всяку чорну роботу й ходили обдерті, трохи не босі. Та ось підріс Джаннотто, вже йому шістнадцятий минало; шляхетну вдачу мавши, не таку, як рабові подобало, не хтів далі миритися з поневірянням, утік одного дня з дому мессера Гваспарріні й пішов на галери, що пливли до Олександрії. Побував він потім у багатьох країнах, та ніде йому не щастило в люди вийти.

Років через чотири чи п'ять після того, як кинув Джаннотто службу в мессера Гваспарріні і став уже гарним, рославим юнаком, дознався він якось, що отець його не загинув, як він гадав був, а живий, тільки сидить у в'язниці, куди його вкинув король Карло. Утративши всяку надію, тинявся він довгенько по світу, поки не прибився випадком до Луніджани, де став на службу до Куррада Малеспіни, якому зумів у всьому догодити. І хоч він не раз бачив свою матір, що жила при Куррадовій жінці, проте ні він її не впізнав, ні вона його, ? так дуже вони обоє змінилися, відколи бачились востаннє.

От служить собі Джаннотто у Куррада, аж тут у дім до пана вертається дочка його на ймення Спіна, вдова по мессерові Нікколові да Гріньяно ^{102} , хороша та вродлива, ще й до того молодесенька, тільки-тільки пішов їй сімнадцятий. Скинула вона якось оком на Джаннотта, а він на неї, та й закохалися собі навзаєм. Незабаром кохання їхнє і до щирця дійшло, хоч кілька місяців ніхто того не добачав. Почувшися безпечними, коханці почали діяти вже не так обачно, як би в справі тій годилося. Гуляючи одного дня в зеленім гаю серед густих дерев, Джаннотто й Спіна одрізнились од гурту й забігли вперед на прегарну затишну полявину, травою і цвітом рясно замаєну, та й завели там свої жарти любовнії. В розкошуванні тому і час їм не змигнувся; незчулися коханці, як зуспіла їх мати Спінина, а за нею й сам Куррадо.