? Егісіппе, твоя великодушна й щира дружба ясно показує, чого вимагається од моєї. Нехай Бог боронить, щоб я прийняв од тебе за свою ту, котру він дарував тобі як більш достойному. Якби Бог судив, щоб вона була моєю, то не могло б бути жодного сумніву, що він ніколи не попустив би її тобі. Радуйся ж, що ти виявився щасливим обранцем, що він дарував тобі благо по розумінню своєму, а я вже хай буду мучитись у сльозах, що він послав мені як недостойному тієї милості: або я подолаю сі сльози, і се буде тобі приємно, або вони подолають мене, поклавши край моїм мукам.

На те од казав йому Егісіпп:

? Якщо наша дружба, Тите, дає мені право примушувати тебе чинити мою волю, а од тебе вимагає, щоб ти виконував мої бажання, то се буде найкраща нагода справдити її на ділі. Якщо ти не погодишся здатись на моє прохання самохіть, я вдамся до примусу, що дозволено вживати на користь другові, і Софронія все одно буде твоєю. Я знаю, які могутні сили любові, знаю, що не раз та й не два доводили вони закоханих до плачевної смерті, і бачу, як близько вже стоїш ти од неї: повернутись назад і побороти сльози тобі вже несила, а далі підеш ? упадеш, переможений, додолу, і я, без сумніву, пішов би незабаром слідом за тобою. Отже, якби я не любив тебе за щось інше, мусив би все одно життям твоїм дорожити, щоб самому на світі жити. Софронія буде твоя, бо навряд чи ти знайдеш іншу, котра тобі так припала б до серця, а мені не трудно буде протоптати стежку куди-інде: так буде добре і тобі, й мені. Може, я й не був би таким великодушним у сій справі, якби знайти собі жінку було б так само нелегко, як знайти друга, але тому, що мені легше знайти іншу дружину, ніж іншого друга, я волію не то щоб утратити її (бо одступивши тобі її, я її не втрачу, а просто передам у кращі руки), а передати тобі, ніж тебе втратити. Отож коли моє прохання щось у тебе важить, прошу тебе ? не вдавайся в тугу, потіш себе і воднораз мене і май певну надію, що ти незабаром зазнаєш радості, якої прагне твоя палка любов од тієї, котру ти кохаєш.

Хоч Титові й совісно було погодитись на те, щоб Софронія стала йому жінкою, і він усе одмагався, та його палка любов, з одного боку, і дружні вмовляння, з другого, зробили своє.

? Слухай, Егісіппе, ? сказав він, ? коли я пристану на те, що ти кажеш, я не знаю, чи то буде більше з мого бажання, чи з твого, бо ти твердиш, що тобі воно буде приємно. Твоє надзвичайне благородство перебороло мій природний сором: я вирішив зробити так, як ти кажеш, але будь певен, я цілком свідомий того, що дістаю од тебе не тільки улюблену жінку, а з нею й саме життя. Як буде на те воля безсмертних, то й я, може, покажу тобі колись на благо твоє і честь, як я ціную те, що ти робиш задля мене, жаліючи мене більше, ніж я сам.

На тії речі Егісіпп одказав йому так:

? Тите, коли ми хочемо, щоб усе вийшло гаразд, треба нам діяти ось яким чином. Тобі відомо, що Софронія стала моєю нареченою після довгих переговорів моїх родичів з її кревними; тим-то, якби я пішов оце зараз і сказав, що не хочу її брати, то наробив би великого бешкету і розгнівив її рід і мій. Байдуже було б мені до того, якби я був певен, що вона після того твоєю стане, та боязно мені, що, як я од неї одкинусь, її оддадуть зараз за когось іншого, а не за тебе, і таким чином ти втратиш те, чого я не здобув. Через те я гадаю (звичайно, якщо ти на те згоден), що мені слід продовжити почату справу ? ввести Софронію до себе в дім як мою дружину і одбути весілля, а тоді вже ми так улаштуємо, що ти будеш потай спати з нею, як із своєю жінкою. Згодом, у слушний час і в слушному місці, ми заявимо про те, що зробили: як вони те схвалять, то добре, а як ні, то вже що сталось ? не одстанеться, хоч-не-хоч треба буде з тим примиритись.

Ся рада сподобалась Титові, і Егісіпп привів Софронію до свого дому як дружину, коли Тит уже одужав і був при силі. Після бучного весільного бенкету, як настала ніч, жінки одвели молоду на подружнє ложе і пішли. Титова кімната була постінь з Егісіпповою, з одної легко можна було дістатися в другу; тим Егісіпп погасив у своїй кімнаті свічки, пішов нишком до Тита і сказав йому, щоб він ішов спати з його жінкою. Титові знов стало соромно, він почав уже каятись, що погодився, і не хотів іти, але Егісіпп готовий був не лише на словах, а й на ділі услужити другові, і по довгій суперечці Тит таки пішов туди. Скоро ліг у постіль, зараз обняв дівчину і, ніби жартома, спитав її пошепки, чи хоче вона бути йому жінкою. Софронія, гадаючи, що то був Егісіпп, одповіла: «Хочу». Тоді він надів їй на палець прегарний коштовний перстень: «А я, ? каже, ? хочу бути тобі мужем». Зашлюбившися таким чином, він довго розкошував із нею в любовних обіймах, причому ані вона, ані хто інший не здогадався, що то був не Егісіпп.

Поки Тит жив у такому от шлюбі з Софроніею, з Риму прийшла звістка про смерть його батька Публія; Титові писали, щоб він негайно вернувся до Риму впорядкувати свої справи. Він порадився з Егісіппом і вирішив поїхати туди, взявши з собою Софронію, але для того, щоб се зробити, треба було одкрити їй нарешті ту таємницю. Покликавши її одного разу до кімнати, вони одверто розповіли їй про все, як було діло, причому Тит, щоб остаточно її переконати, розказав про деякі справи, що були між нею і ним. Софронія подивилась обурено спершу на одного, а потім на другого і гірко заплакала, що Егісіпп так її одурив, та йому самому не сказала про те нічого, а пішла до батька-матері і пожалілась на нього, що як то він і її, і їх обманив: насправді вона стала жінкою Титові, а не Егісіппові, як вони гадали.

Софроніїн батько сприйняв се як велику собі образу, і між ріднею Софронії та Егісіппа постали з того великі свари та чвари, ненастанне гнівання та ворогування. А що вже самого Егісіппа, то зненавиділи і чужі, і свої: всі вважали, що він заслуговує не лише огуди, а й суворого покарання, а він твердив, що вчинив чесно і що батьки молодої повинні йому ще й дякувати, бо він видав Софронію за кращого од себе. Титові прикро було слухати всі ті сварки й суперечки; знав він добре, яка вдача у тих греків: доти галасуватимуть і погрожуватимуть, доки хтось не дасть їм доброї одправи ? тоді зразу стануть сумирними та покірними, тож вирішив не лишити без відповіді їхніх наклепів та поговорів. Будучи мужнім, яко римлянин, і мудрим, яко афінянин, він ухитрився зібрати Егісіппову й Софроніїну рідню в одному храмі і, ввійшовши туди в супроводі самого тільки Егісіппа, озвався до тих, що його чекали, такими словами:

? Деякі філософи гадають, що все те, що роблять смертні, діється з призводу і призволу безсмертних богів; тому дехто і твердить, що все, що б не сталося і не станеться, є доконечним і неминучим (правда, інші кажуть, що се дійсне лише супроти минулого). Якщо ми вдумаємося пильно в такі твердження, то ясно побачимо, що хто засуджує те, що сталось і же не може одстатися, той хоче показатися мудрішим од богів, тоді як нам годиться вірити, що вони одвіку мудро й непохибно правлять і керують нами і всіма нашими вчинками. Звідси легко можна доміркуватись, які безглузді й зарозумілі ті, що наважуються огуджувати їхні дії, якої тяжкої кари заслуговують ті, що роблять так із зухвалості своєї. Здається мені, що ви всі якраз і належите до числа тих зухвальців, коли правда тому, що ви весь час нарікаєте на те, що Софронія стала моєю дружиною, хоч ви оддавали її за Егісіппа, а того й не хочете брати до уваги, що їй з передвіку судилось стати моєю дружиною, а не Егісіпповою, і як судилось, так і на ділі справдилось. Та, може, декому сі розмови про невідомі задуми і заміри богів здадуться важкими й незрозумілими, ? тоді даймо на те, що вони зовсім не втручаються в наші справи, й поговорімо про сю річ з погляду людських учинків. Тут доведеться мені, щоправда, зробити дещо противне моїй натурі: по-перше, похвалити трохи самого себе, по-друге, погудити і тим самим принизити інших. Але і в тому, і в іншому випадку я не маю наміру розминатися з правдою і мушу се зробити, щоб з'ясувати справу. Не з розуму, а з люті сліпої всі оті ваші нарікання, ваше безугавне гнівання та гримання; ви лаєте, судите і гудите Егісіппа за те, що він умислив дати мені за дружину ту, що ви умишляли дати йому, ? а на мою думку, він заслуговує за се найвищої похвали принаймні з двох причин: по-перше, він учинив так, як годиться чинити другові, по-друге, діяв розумніше, ніж ви. Я не буду широко розводитись про те, чого вимагають священні закони дружби і що повинен робити другові друг, нагадаю вам тільки, що узи дружби набагато міцніші за кровні чи родинні зв'язки, бо друзів ми обираємо собі самі, а родичів дає нам доля. Тим ніхто не повинен дивуватись, що Егісіппові було дорожче моє життя, аніж ваше благовоління: як-не-як, а я йому все-таки друг. Та перейдімо до другої причини: тут мені доведеться вже докладніше з'ясувати вам, що він діяв за вас розумніше, бо здається мені, що на справах дружби ви розумієтесь іще менше, ніж на божих присудах. Тож я й кажу, що ви надумали, врадили й вирішили оддати Софронію Егісіппові, юнакові-філософу, а Егісіпп вирішив оддати її так само юнакові-філософу, тільки що ви оддавали її афінцю, а Егісіпп римлянину, ви ? родовитому чоловікові, а він ? іще родовитішому, ви ? багатому, а він ? іще багатшому, ви ? юнакові, що не то не любив, а ледве знав її, а він ? юнакові, що любив її понад усяке інше благо, понад своє життя. Погляньмо ж тепер дрібніше, чим він діяв краще за вас. Що я такий самий молодий, як Егісіпп, і такий самий філософ, як він, можуть посвідчити без довгих балачок і мій вид, і моя наука. Ми з ним однолітки і в науці завжди йшли рівною ходою. Правда, він афінець, а я римлянин. Коли б завелась суперечка про славу наших міст, я міг би сказати, що я з міста вільного, а він ? із підневільного, мов місто над усім світом панує, а його ? підвладне моєму, моє славиться військовою потугою, світовладою і наукою, а його ? самою тільки вченістю. Крім того, хоч ви вбачаєте тут у мені лише простого школяра, походжу я не з послідків римської черні: мої будинки й громадські споруди в Римі переповнені давніми подобизнами моїх предків, а в літописах нашого міста є чимало згадок про тріумфальні походи Квінціїв на римський Капітолій, і слава нашого імені не померкла й досі, навпаки, вона тепер гучніша, ніж будь-коли. Я промовчу з соромливості про моє багатство, пам'ятаючи, що чесна бідність ? споконвічне й славне насліддя благородних римських громадян, хоч вона й засуджується простолюдом, а багатство всіма вихваляється; та я тими скарбами володію не як скнара, а як улюбленець фортуни. Я розумію, що вам тут приємно було породичатися з Егісіппом, та не бачу причини, з якої вам не хотілось би мати в Римі такого свояка, як я, коли зважити на те, яким гостелюбним господарем, яким корисним, дбайливим і могутнім протектором і в громадських справах, і в приватних можу я там для вас бути. Хто ж після сього, розумно все порахувавши і занедбавши свої примхи, схвалить ваші наміри і засудить учинок мого Егісіппа? Певно, що ніхто. Отже, Софронію видано цілком почесне заміж за Тита Квінція Фульва, родовитого, стародавнього й багатого римського громадяна, Егісіппового приятеля, і той, кому се не подобається, хто на се ремствує, чинить неслушно і не відає, що творить. Може, дехто скаже, що не на те він ремствує, що Софронія стала дружиною Титові, а на те, яким робом се зробилось ? нишком, потай, без відома друзів і родичів. Та в сьому нема нічого ані дивного, ані незвичайного. Я не буду згадувати випадків, коли дівчата обирали собі мужів проти волі батьків своїх, коли вони тікали з своїми коханцями і самі були коханками, перше ніж стати дружинами, коли вони виявляли своє заміжжя вагітністю чи породом, перше ніж словами сказати, і Родичі мусили хоч-не-хоч на те згоджуватись: нічого такого з Софронією не було, навпаки ? Егісіпп видав її за Тита чесно, пристойно і статечно. Дехто, знов, скаже, що він не мав права видавати її заміж, але то будуть нерозумні бабські забобони, вияв недостатнього розуміння справи. Не в перший раз се сталось, що доля користується різними шляхами і незвичайними засобами, щоб досягти певної цілі. Що мені до того, коли швець, а не філософ, врядив по-своєму мою справу, тайно чи явно, якщо вона вийшла на добре? Треба лише подбати, щоб нерозумний швець не брався більше до діла, а за те, що зробив, подякувати йому. Якщо Егісіпп видав заміж Софронію вдало, то нема чого нарікати по-дурному ні на нього, ні на те, яким чином він се зробив. Якщо ви сумніваєтесь у його розумі, то подбайте, щоб він більше не видавав заміж інших, а на сей раз скажіть йому спасибі. Ще ж і те нехай буде вам відомо, що не мав я думки ні хитрощами, ні ошуканством осквернити вашу честь і чистоту вашої крові в особі Софронії; хоч я взяв її за дружину таємно, та я не по-злодійському збавив її вінця, не по-ґвалтовницькому оволодів нею, не нехтував вашим родом, ? ні, я палко любив її за чарівну вроду і цноту надзвичайну, лиш боявся, що, якби я її сватав по-людськи, як ви того, може, хотіли б, ви не дали б за мене вашої улюблениці, щоб я не завіз її часом до Риму. Тож і мусив я вдатись до потайного способу, котрий ми нині вам одкрили, і вмовив Егісіппа погодитись заради мене на те, до чого він сам не був надто охочий; крім того, хоч я жагуче любив Софронію, я прагнув зійтися з нею не як коханець, а як правний муж: вона сама може посвідчити, що я торкнувся до неї лиш після того, як зашлюбився з нею перстенем, промовивши законні речі, спитавши її, чи хоче вона бути мені жінкою, на що вона одповіла ствердно. Коли їй здається, що її одурено, то й тут винен не я, а вона сама, що не спитала в мене, хто я такий. Ось той великий переступ, гріх, злочин, що Егісіпп зробив із дружби, а я з любові ? Софронія стала таємно дружиною Титові Квінцію! І за се ви на нього лютуєте, за се його бичуєте і мордуєте! Що гіршого могли б ви йому зробити, якби він оддав її за якогось простака, лайдака чи служника? Які окови, які темниці, які хресні муки чекали б його, по-вашому? Та годі вже про се; настав час, якого я, не сподівався: мій батько помер, і я мушу вернутись до Риму; ось чому, бажаючи взяти з собою Софронію, я одкрив вам те, що, можливо, приховував би і досі. Якщо ви маєте добрий розум у голові, то приймете сю річ незлобивим серцем; адже якби я мав на думці одурити вас чи зневажити, то я покинув би її, наглумившися, та боги того зроду не попустять, щоб така підлота вгніздилася коли в душі римлянина! Отже, Софронія ? моя по-всякому: і по призводу богів, і по людському закону, і по добрій волі друга мого Егісіппа, і по моїй вигадливій любові. Хоч ви, може, й гадаєте, що ви мудріші за всіх богів і людей, та нерозумно ви дієте, що сю справу засуджуєте, роблячи мені подвійні прикрощі: одно те, що затримуєте Софронію, на яку не маєте іншого права, крім того, що я попущу, а друге ? що ворогуєте на Егісіппа, якому ви по справедливості повинні бути вдячні. Я не буду зараз говорити вам більше про нерозумність ваших учинків, лиш хочу порадити вам по-хорошому: вгамуйте вашу лють, забудьте гнів і не чіпайте Софронії, щоб я розстався з вами по-приятельськи, по-рідному, як ваш свояк. Але будьте певні ? чи вам подобається те, що сталось, чи ні, як не оддасте її мені, то я, забравши Егісіппа, поїду до Риму, а потім уже знайду спосіб повернути собі ту, що належить мені по праву, хоч би й проти вашої волі; бережіться ж моєї ворожнечі, бо на собі дізнаете, що значить і що може гнів римлян.