Нелегкою річчю здалися служебці сі три завдання, а панії ? то й поготів. Проте Амур, найліпший розрадник і порадник, казав їй на те діло одважитись, і Лідія дала знати Піррові, що не забариться виконати повністю всі його вимоги, і пообіцяла йому, крім того, що, хоч він і вважає Нікострата за мудрого чоловіка, вона зуміє в мужевій присутності злягтися з ним, Пірром, а потім запевнити мужа, що то йому привиділось.

Діставши таку звістку, Пірр почав ждати, що робитиме пані.

Через кілька день Нікострат спорядив велику учту (він частенько так робив), на яку закликав своїх родовитих друзів; коли вже прибрали зі столів, вийшла з своєї кімнати Лідія, убрана в зелені оксамити і прикрашена дорогими клейнодами; уступивши до гостей у світлицю, вона ? так, щоб бачив Пірр і всі присутні ? підійшла до жертки, на якій сидів улюблений Нікостратів яструб, одв'язала його, нібито хотіла взяти його на руку, а потім схопила за ланцюжок, ударила птахом об стіну і вбила його.

? Гай-гай, жінко! ? гримнув на неї Нікострат. ? Що ти наробила!

Вона нічого йому не відповіла, а, звернувшись до гостей, так сказала:

? Панове, щоб мене образив король, я б і йому помстилась, то мала б я попускати яструбові! Знайте ж, любії гості, що сей яструб довго забирав у мене той час, що чоловіки мають присвячувати жінкам на розраду; скоро, було, світ свіне, як Нікострат уже встає, сідає з своїм яструбом на коня та й гайда в чисте поле, любуватись, як він літає, а мені, молодій та хорошій, ні з ким у білій постелі розмовляти. Не раз уже спадало мені на думку вчинити те, що я допіру вчинила, і лиш одно стримувало мене ? я хотіла зробити се в присутності людей, що могли б справедливо розсудити мою скаргу, а я сподіваюсь, що ви саме такі люди і єсть.

Вислухавши гості її мову і гадаючи, що вона справді так сильне любить свого мужа, засміялись і почали вговоряти роздосадуваного Нікострата:

? Добре, ? казали, ? твоя господиня вчинила, що яструба за таку кривду смертю скарала!

Лідія вернулась до себе в кімнату, а гості тим часом жартами та смішками погамували розгніваного Нікострата. Сеє побачивши, Пірр сказав собі подумки: «Немалий доказ своєї любові дала мені пані для почину; дай, Боже, й далі так!»

Минуло два чи три дні по тому, як Лідія вбила яструба, коли зайшов якось до неї в кімнату Нікострат; вона почала голубити його, жартуючи з ним веселенько. Як на те, чоловік смикнув її шуткома за волосся, подавши їй добру нагоду виконати другу Піррову вимогу: вона схопила його, сміючися, за бороду, сіп! ? і вирвала з неї пелех. Нікострат почав нарікати, а вона йому:

? Чого се ти насупився, чоловіче? Невже сердишся, що я тобі шестірко волосинок із бороди висмикнула? Як ти мене допіру за волосся потягнув, то мені ще й не так боліло!

Отак жартуючи з ним та словами придобрюючись, Лідія заховала обережненько те пасмо, що вирвала йому з бороди, і того самого дня послала його своєму милодану.

Над третьою вимогою Лідії довелось помізкувати довше, та що вона й так була розумна, а Амур ще більше умудрив її, то і тут прибрала способу. У Нікострата в домі було на послугах двоє підлітків з хорошого роду: батьки оддали їх, щоб вони там доброго звичаю набирались; один краяв господареві м'ясиво за столом, другий подавав йому пити. От покликала Лідія до себе тих хлоп'ят та й сказала, що в них, мовляв, із рота тхне, тож нехай, прислужуючи Нікостратові, одвертаються якомога далі од нього та й не кажуть нікому, чому вони так роблять. Хлоп'ята повірили їй і стали робити так, як вона навчила. Тоді вона й питає в Нікострата:

? Чи ти помітив, як тримаються ті хлоп'ята, коли тобі служать?

? Авжеж, помітив, ? одказує Нікострат, ? я навіть хотів був у них спитати, чому вони так роблять.

? Не питай, ? каже жінка, ? я сама тобі скажу. Довго я про се мовчала, щоб тебе не смутити, та бачу вже, що й інші помічають, тож нема чого од тебе приховувати. Річ у тім, що в тебе страшенно смердить із рота ? хто зна, звідки воно взялось, бо перше того не бувало, ? а се дуже неприємна штука, бо тобі доводиться бувати в благороднім товаристві; треба б знайти на се якісь ліки.

? Що ж воно за знак? ? каже Нікострат. ? Хіба, може, в мене в роті зуб який загнився?

? Може, й так, ? одказала Лідія.

Повела його до вікна, веліла роззявити рота, подивилась туди-сюди та й каже:

? Ой, Нікострате! І як ти міг так довго терпіти? У тебе он там один зуб не то надпсований, а зовсім уже гнилий пеньок; як його там зоставити, то він і сусідні здорові зуби позаражає. Треба його мерщій висмикнути, щоб сього не сталось.

? Як ти так гадаєш, ? каже Нікострат, ? то що ж, я згоден; виклич зубного майстра, нехай його вирве.

? Боронь боже! ? одказує жінка. ? Нащо нам той майстер здався? Зуб так стирчить, що я й сама його любісінько витягну. Ти ж знаєш, які ті майстри немилосердні, мені страшно навіть подумати, не то що побачити, як ти їм у руки попадешся. Далебі, я зроблю все сама: принаймні як тобі дуже болітиме, то я й не рватиму, а майстер тебе не пожаліє!

Тоді веліла принести потрібне знаряддя, вислала всіх із кімнати, окрім Луски, замкнула двері, сказала Нікостратові лягти на стіл, всунула йому в рота обценьки і захопила ними один зуб. Бідаха криком кричав із болю, та Луска міцно тримала його, а жінка тим часом зо всієї сили смикнула обценьки й вирвала зуба. Тоді сховала того зуба, а чоловікові, що мало не зомлів і все зойкав, показала другого, гнилого, що наготовила про сей случай:

? От бачиш, ? каже, ? яку ти погань держав так довго в роті!

Чоловік тому й повірив; хоч і дуже йому боліло і він усе бідкався, та думав, що тепер, коли зуба вирвано, вже здоровий буде. Лідія заспокоювала його так і сяк, біль трохи вщух, і Нікострат вийшов із кімнати. Тоді вона не гаючись послала того зуба до Пірра, а той, упевнившись у її коханні, заявив, що готовий у всьому чинити її волю.

Та пані хотіла подати йому ще певніший доказ свого кохання, а що вона ждала не діждалась тієї години, коли з ним зійдеться, і їй хотілось справдити свою обіцянку, то прикинулась, ніби занедужала; по обіді до неї прийшов Нікострат; вона ж, побачивши, що з ним нема нікого, окрім Пірра, попрохала їх обох провести її в сад, може б, їй полегшало. От Нікострат узяв її з одного боку, Пірр із другого, понесли її в сад та й посадили на траві під гіллястою грушею. Посиділа вона трохи, а тоді й каже Піррові (а вона вже наперед із ним домовилась, що він має робити):

? Пірре, так мені чогось грушок забажалось; полізь на дерево та струси який десяток.

Пірр видряпався швиденько на дерево, почав трусити груші, а трусячи, приказував:

? Гей, пане, що ви там робите? А ви, пані, як вам не соромно отаке при мені витворяти? Хіба я осліп, чи що? Бач, каже, нездужає, а се вже зразу здорова стала, як похитатись захотіла! Як уже вам так приспічило теє-то як його, то йшли б собі до покоїв ? у вас же їх багато! ? та там би й жартували собі любенько, воно було б пристойніше, ніж ото при мені таке коїти!

Тоді жінка обернулась до чоловіка та й каже:

? Що той Пірр верзе? Чи він не з гарячки ото словами блудить?

? Яка там гарячка, пані, ? одказує Пірр, ? ви думаєте, я нічого не бачу?

Вельми здивувався тому Нікострат.

? Пірре, ? озвався він і собі, ? мабуть, то тобі вздрівається.

? Та де там уздрівається, ? каже Пірр, ? я ж не сплю, та й ви, пане, не спите, а так увихаєтесь, що якби ся груша так трусилась, то на ній жодної грушки не зосталося б.

Тоді жінка й каже:

? Що за чудасія? А може, йому й справді те ввижається, про що він ото говорить? Щоб я була здорова, то, їй-богу, вилізла б сама на дерево та подивилась на ту дивовижу.

А Пірр сидить на груші та все ті дурниці провадить. Тоді Нікострат йому й каже:

? Ну, злізай уже.

Той ізліз.

? Розказуй, що ти там бачив, ? господар йому.

? Та що ж, пане, ? одвітує Пірр, ? хоч ви й думаєте, що я божевільний чи сновида, а бачив я, що ви, шанувавши слухи ваші, на панію злізли; а як я вже додолу злазив, то дивлюсь ? ви повставали і посідали рядком.